Історія Макса з самого початку була дуже сумною. Він знаходився у притулку, звідки ми його і забрали, на самому пеклі, сидячи у залізній клітці. Чесно кажучи, коли ми їхали за ним з Запоріжжя до Кам'янського, то навіть не гадали, що в нього настільки серйозні проблеми. Здавалося, що він так кричить через те, що йому дуже спекотно та він нервує. Дорога також була тяжкою. Навіть через декілька днів Макс не переставав кричати, він реагував кожен раз, коли хтось кудись йшов. Як зараз пам‘ятаю, він настільки голосно кричав, що вже голова розривалася, всі нервували і він ніяк не міг заспокоїтися. Мабуть, його покинули минулі господарі, через це і виник синдром закритих дверей (синдром сепарації). Навіть не хочеться уявляти, що з ним могло бути, якби його хтось взяв і знову викинув через такі особливості. Він був деколи агресивним до інших собак, перший час кожен день були бійки через нього, він боявся і кусав всіх, хто попаде йому випадково. 

Але ви знаєте, йшов час і Макс змінювався, став менше кричати, але так само полюбляв ходити хвостиком, йому особливо подобалося сидіти на ручках та бути в обіймах. Сім‘ю було знайти важко, бо він би не витримав довгу дорогу у потязі, треба було щось вирішувати, та і з домашніми тваринами він міг не полагодити, як і з дітьми. В якийсь момент все склалося саме так, ніби просто треба був час, щоб все вийшло так, як вийшло. Коли ми дізналися, що поїдемо до Києву, то дали термінове оголошення і батьки знайшлися. Наш гарний Макс поїхав жити до Києва, у родину до Артем Подлесный, тепер в нього нові розваги, особливо ганяти робота пилосмока. До речі, з того самого моменту, як він пішов з новими батьками, Макс ще ні одного разу не закричав. Що це може бути, як не доля?